Поїздка на море: наш досвід подорожі з дитинкою до року

Одразу скажу, що на море (м. Затока під Одесою) з десятимісячною дитиною їхати зарано, адже дитя такого віку вимагає занадто багато уваги і про відпочинок можна говорити лише в певному і дуже своєрідному сенсі слова. Варто почекати хоч би до того віку, поки дитина зможе впевнено ходити. Але нам рвало дахи від бажання кудись (аби куди-небудь!) поїхати — така вже в нас сім’я. Донечка ще була на грудному годуванні, тож на бабусь-дідусів її не сплавиш. Ще одним аргументом на бік поїздки було твердження — чим більше вражень отримує дитина у такому віці, тим швидше вона розвивається, і це справді так!

Отож, усе по порядку. Найголовнішою нам видавалася дитяча аптечка — про неї ми подумали заздалегідь, для чого довго гуглили в інеті багато версій пропозицій. Наш варіант аптечки був не на всі випадки життя: не було в ній сильнодіючих жарознижувальних, знеболювальних чи проносних препаратів (я не шанувальниця подібних ліків, і волію використовувати таке лиш у крайньому разі). Натомість більше уваги приділила “народним засобам” від найзвичайніших дитячих хвороб: пюре з чорносливу проти закрепів, розчинна рисова кашка — навпаки, для закріплювання, саморобний парфум проти комарів на основі ефірної олії гвоздики... Та, на щастя, згодився лише бепантен (при сонячних опіках) і засіб від комарів — їх, на мій подив, не здувало вітром у море ;).

Тепер про сонце. Як ненависниця засмаги, я ховала від нього не лише дитя, а й себе саму, проте це не завадило нам обом підгоріти. Все ж таки і море, і клімат інший, незвичний для “блідих північних мешканців” — і це треба мати на увазі. Доньку тримали лише в тіні парасолі, на пляж ходили лише вранці та ввечері: о 12-13 ішли до готелю на денний сон, а знову поверталися на пляж лише близько п’ятої вечора. Проте критичним моментом виявилися самі походи туди й назад, а також екскурсія в обідню пору до фортеці, яку ми пропустити в жодному разі не могли, адже приїхали на море не засмагати, а по нові враження. Сонце пробивалося в коляску, ергослінг узагалі не знає захисних капюшонів, і коли на другий-третій день у доні трішки зашарілися ручки, я вже приймала серйозніші міри, намащуючи їх лікувальним кремом та, незважаючи на спеку, вдягаючи одяг із довгими рукавами та штанці. Також ховала дитя у легку ситцеву тканину (власну сукню, пелюшку). Вираженого дискомфорту в маляти я не помічала, все зійшло на другий день і більше не турбувало.

Тепер побут. Він був не розкішно влагоджений: від тутешніх мешканців годі чекати закарпатського сервісу (хто був, той знає, ніде правди діти). Відтак, ліжко у двоспальному номері виявилося розкладним диваном недвоспального розміру. Тулитися там утрьох (чи вдвох з половиною?) було затісно. Втім, в усьому іншому все було добре. Наявність кухні та мікрохвильової печі полегшило справу з приготуванням прикорму, проте малятко й саме полегшило цю справу тим, що втратило апетит до каш і налягло на грудне молоко. Трохи пізніше в літературі я дізналася про те, що у стресових випадках (зміна оточення, клімату, нові враження й навіть привчання до горщика) дитина схильна повертатися до грудей. Проблем із молоком не було. Із травленням також. Однак питною дитячою водою запасатися дуже й дуже необхідно (на шість днів вистачило шість півлітрових пляшок — це за умови грудного годування).

І, насамкінець, як же почувало себе дитя? Прекрасно! Дорогу туди (580 км) перенесло добре, проспавши добру її половину. Дорогу назад уже гірше (можливо, далося взнаки те, що їхали не на світанку, а по обіді, аби ще побувати вранці біля моря). Але це все, мені здається, дуже залежить від темпераменту дитини та попереднього досвіду поїздок у автокріслі. І ще: яким би не було анатомічним автокрісло, у мами на колінках завжди затишніше, тому в довгих переїздах із дитиною потрібно якомога частіше зупинятися. Вкінці поїздки у деяких “неризикованих” місцях нам довелося все ж поступитися дівчаті й тримати її на руках.

Власне на морі доня вела себе добре, вимагаючи лише цілком зрозумілих і природних для віку речей. Певна річ, на пляжі у перші два дні доводилося пильнувати за нею з неймовірною увагою — адже попередній і єдиний до цього моменту досвід пісочниці в нашого малятка закінчився швидкісним поїданням і ще більш швидкісним відтягуванням того ж таки малятка від піску на безпечну відстань. Проте на березі моря наше дівча вже порозумнішало, чим неабияк здивувало своїх батьків. І вже за кілька днів злазило з килимка та, сидячи попою в піску (підгузок не знімали), щасливо гралося.

А мої власні враження: море як природне явище, безперечно, чудесна, просто казкова річ! І все. На цьому крапка, більше сказати нічого. Бо справжня моя любов — то гори, ліси й озера, а не спекотний пляж із колючим піском та абиякою довколишньою “інфраструктурою”.

червень 2012, 10 місяців

У бабусі: наш досвід літа на дачі з дитинкою до року

Було то минулого року. Тоді я багато читала на цю тему, чужий досвід, кожен відгук, звіт був для мене цінний, позаяк я (що цілком зрозуміло) трохи побоювалася відправлятися на літній відпочинок до села за 50 км від Києва з дитиною в 10 місяців. Тепер думаю, може комусь стане в нагоді й мій досвід. Найголовніше у всьому цьому — немає нічого страшного! Нам пощастило — донечка не хворіла серйозно, зате дуже швидко розвивалася, та і я успішно підлікувала свої нерви :)

Наша дача, тобто, дача мого чоловіка та свекрухи, потопає в зелені, зетінена деревами і знаходиться не прямісінько біля траси: там прекрасне духмяно-різнотравне повітря і навіть у спеку не надто спекотно. Це й було вирішальним у виборі між містом, цією дачею та другою дачею — моїх батьків. Умови в нас звичайні дачні: стара хата, літня кухня, городик і зручності на дворі. Щоправда, присутні ще водопровід з гарячою водою, проте не в домі, і ще (трохи пізніше) пральна машина.

До цієї поїздки я готувалася думками ще з весни. Мені здавалося, що найважлиіше — це облаштувати побут. Воно і справді так. Скільки було речей! На щастя, маємо авто, тож за другим разом у нас було вже все-все-все :). Найнеобхідніші речі: одяг (майже увесь, який був!), упаковка памперсів-серветок, манеж (без нього ніяк!), слінг, аптечка (про неї написано в поїздці на море) і, звичайно, трохи, іграшок і картонних книжок, бо Ярославця їх дуже любить. Ще взяли пароварку (незамінна річ!), маленький надувний басейнчик (дуже корисний у спеку!) та старий розвиваючий килимок, аби вже добити його на подвір’ї.

Отож, оточивши себе всіма потрібними речами, я трохи поприбирала в домі, але стерильної чистоти не наводила. Минув якийсь тиждень, і дитя освоїлося: тепер уже мою десятимісячну доцю було не втримати ні на килимку, ні на трохи просторішому покривалі... Про манеж і мови нема — найпотрібнішим він виявився на літній кухні, але й там у разі поганого настрою садовила доню на диван та уважно слідкувала, аби та не впала. Втім, узагалі без манежу, я вже казала, теж не можна, бо інколи доводилося залишати доцю і у в’язниці...

Зрештою, закінчилося тим, що одного спекотного дня я витягла мітлу, що нею двірники прибирають сухе листя, і взялася чистити подвір’я від усякого непотребу. Ясна річ, Ярославця все-одно знаходила, чим поласувати, та все ж на душі стало спокійніше: я переконалася, що у траві немає скла та іржавих гвіздків. Відтоді доня вже більш-менш вільно пересувалася, нещадно колючи травою свої ніжні ніжки: досліджувала світ, розглядала все довкола, повзла ближче до мами, ближче до бабусі, а коли їй це набридало, то поверталася на килимок. Інколи я ставила відкритий манеж, і тоді дитя через спеціальний вхід залазило й до нього, наче до хатинки, адже там іграшки і м’який матрасик. А я майже всі дні проводила, бігаючи довкола з хатніми справами та сідаючи інколи перепочити біля доні. Проте біля неї навіть пити каву й читати було складно, бо ж прудке маля з моторчиком на попі зацікавлювала і книжка, й чашка, вміст якої одного разу опинився на книжці. Тож я здебільшого сиділа біля дитяти просто проводячи з нею час: навчаючи її та розважаючи. Втім, вона сама також уміє себе розважати, хоча, звичайно, й не довго, тому я дозволяла собі й відійти на якийсь час, не випускаючи донечку з поля зору або залишивши її на бабусю.

Бабуся наша вже старенька, вже не має молодецької прудкості, тому здебільшого сидить у шезлонгу під улюбленою бузиною, читає книги та розважає онуцю “драматичними п’єсами “Собачка гавкає гав-гав” та співом (у молодості ж бо співала пречудово!), а час від часу непомітно для себе засинає... Та це все одно допомога дуже значна, бо в умовах простору дач з їхніми будинками, подвір’ями, літніми кухнями та потенційними небезпеками одна я би не впоралася, це точно.

Облаштувавши побут, не забула я й про особистий простір у вигляді робочого столу (а везучи такі гори дитячого мотлоху, до свого власного стає вже й байдуже). Лише от часу мені не вистачало зовсім!

А тепер про свій особистий час. Як на мене, це не менш важливий момент, адже ті матусі, які всі дні тільки те й роблять, що займаються дитиною та хатніми справами, чинять щонайменше непедагогічно стосовно своєї дитини.

Мені здається, коли дитина стає центром всесвіту матері, коли та живе лише заради неї, любить її настільки, що жертвує собою: своїм часом та інтересами, то це може виховати з дитини лише замозакохану, егоїстичну і (в майбутньому) невдячну людину. А якщо ж мати ще й робить «насилу», тому, що це відповідає її поглядам щодо люблячих батьків, а не з власної волі, то дитина аж ніяк не стане від того щасливішою. Особисто я переконалася в тому, що між батьками та дітьми має бути гармонія — лише те, що подобається їм обом, по-справжньому принесе і задоволення, і користь.

Отож, на дачі з вільним часом мені було скрутніше, ніж у міській квартирі, бо дитятко потребувало більш уважного нагляду — подвір’я і хату неможливо зробити настільки ж безпечною та чистою, як квартиру. Але запалу і, що найдивніше, фізичних сил, мені вистачало, тож коли доня засинала, я мала змогу зайнятися приємними для себе справами: головним чином, творчістю, а також читанням, рукоділлям... Готування, прибирання, прання, походи до крамниці і навіть обіди строго відмінялися — я мала за краще луснути, але зробити це тоді, коли Ярославця не спить. І була щаслива з того! А що всі хатні справи не займали весь час доньчиного бадьорого стану, то я нерідко могла й просто побути з донею, помилуватися нею, втішити й насолодитися присутністю одне одного :).

червень 2012, 10 місяців

І ще один досвід дачування, на цей раз не надто вдалий: півтори тижні в іншої бабусі, моєї мами. Ледве витримавши цей час, я звалила до Києва з радістю і не приїздила вже довше ніж на вихідні. А причина тому — всього лише невдало організований побут. Ось так.

Найважливішими, мені здається, є три речі: місце для сну, місце для ігор (на вулиці в гарну погоду і вдома — в погану) та умови приготування страв для прикорму маляти. Усе це було непродуманим: затісне для мене з дитиною ліжко (вже мовчу про чоловіка!) — отож наше дівча спало в манежу, але, звикнувши до двоспального міського ліжка, без великої радості... Оскільки манеж, дбайливо застелений кількома шарами ковдр (бабусина турбота!), витягати щодня на двір було дуже ліниво, то перебивалися тим, що тримали дитя в сидячій колясці (це дев’ятимісячне дитя з шилом у попі!) або на карематі, але й там не надто багато місця... Девайси для підігріву-готування їжі були відсутні взагалі (газова плита не рахується), тож підігрівати пюре доводилося гарячою водою, яку для цієї мети теж потрібно було підігрівати. Якщо до всього цього додати співмешкання з батьками та їхньою балаканиною-гармидером-телевізором (чоловік спав на горищі), то не рятувала навіть ніч омріяного тихого читання улюблених книг...

травень 2012, 9 місяців