Одразу
скажу, що на море (м. Затока під Одесою)
з десятимісячною дитиною їхати зарано,
адже дитя такого віку вимагає занадто
багато уваги і про відпочинок можна
говорити лише в певному і дуже своєрідному
сенсі слова. Варто почекати хоч би до
того віку, поки дитина зможе впевнено
ходити. Але нам рвало дахи від бажання
кудись (аби куди-небудь!) поїхати — така
вже в нас сім’я. Донечка ще була на
грудному годуванні, тож на бабусь-дідусів
її не сплавиш. Ще одним аргументом на
бік поїздки було твердження — чим
більше вражень отримує дитина у такому
віці, тим швидше вона розвивається, і
це справді так!
Отож,
усе по порядку. Найголовнішою нам
видавалася дитяча аптечка — про
неї ми подумали заздалегідь, для чого
довго гуглили в інеті багато версій
пропозицій. Наш варіант аптечки був не
на всі випадки життя: не було в ній
сильнодіючих жарознижувальних,
знеболювальних чи проносних препаратів
(я не шанувальниця подібних ліків, і
волію використовувати таке лиш у
крайньому разі). Натомість більше уваги
приділила “народним засобам” від
найзвичайніших дитячих хвороб: пюре з
чорносливу проти закрепів, розчинна
рисова кашка — навпаки, для закріплювання,
саморобний парфум проти комарів на
основі ефірної олії гвоздики... Та, на
щастя, згодився лише бепантен (при
сонячних опіках) і засіб від комарів —
їх, на мій подив, не здувало вітром у
море ;).
Тепер
про сонце. Як ненависниця засмаги,
я ховала від нього не лише дитя, а й себе
саму, проте це не завадило нам обом
підгоріти. Все ж таки і море, і клімат
інший, незвичний для “блідих північних
мешканців” — і це треба мати на увазі.
Доньку тримали лише в тіні парасолі,
на пляж ходили лише вранці та ввечері:
о 12-13 ішли до готелю на денний сон, а
знову поверталися на пляж лише близько
п’ятої вечора. Проте критичним моментом
виявилися самі походи туди й назад, а
також екскурсія в обідню пору до фортеці,
яку ми пропустити в жодному разі не
могли, адже приїхали на море не засмагати,
а по нові враження. Сонце пробивалося
в коляску, ергослінг узагалі не знає
захисних капюшонів, і коли на другий-третій
день у доні трішки зашарілися ручки, я
вже приймала серйозніші міри, намащуючи
їх лікувальним кремом та, незважаючи
на спеку, вдягаючи одяг із довгими рукавами та штанці. Також ховала дитя у
легку ситцеву тканину (власну сукню,
пелюшку). Вираженого дискомфорту в
маляти я не помічала, все зійшло на
другий день і більше не турбувало.
Тепер
побут. Він був не розкішно влагоджений:
від тутешніх мешканців годі чекати
закарпатського сервісу (хто був, той
знає, ніде правди діти). Відтак, ліжко у
двоспальному номері виявилося розкладним
диваном недвоспального розміру. Тулитися
там утрьох (чи вдвох з половиною?) було
затісно. Втім, в усьому іншому все було
добре. Наявність кухні та мікрохвильової
печі полегшило справу з приготуванням
прикорму, проте малятко й саме полегшило
цю справу тим, що втратило апетит до каш
і налягло на грудне молоко. Трохи пізніше
в літературі я дізналася про те, що у
стресових випадках (зміна оточення,
клімату, нові враження й навіть привчання
до горщика) дитина схильна повертатися
до грудей. Проблем із молоком не було.
Із травленням також. Однак питною дитячою
водою запасатися дуже й дуже необхідно
(на шість днів вистачило шість півлітрових
пляшок — це за умови грудного годування).
І,
насамкінець, як же почувало себе дитя?
Прекрасно! Дорогу туди (580 км) перенесло
добре, проспавши добру її половину.
Дорогу назад уже гірше (можливо, далося
взнаки те, що їхали не на світанку, а по
обіді, аби ще побувати вранці біля моря).
Але це все, мені здається, дуже залежить
від темпераменту дитини та попереднього
досвіду поїздок у автокріслі. І ще: яким
би не було анатомічним автокрісло, у
мами на колінках завжди затишніше, тому
в довгих переїздах із дитиною потрібно
якомога частіше зупинятися. Вкінці
поїздки у деяких “неризикованих”
місцях нам довелося все ж поступитися
дівчаті й тримати її на руках.
Власне
на морі доня вела себе добре, вимагаючи
лише цілком зрозумілих і природних для
віку речей. Певна річ, на пляжі у перші
два дні доводилося пильнувати за нею з
неймовірною увагою — адже попередній
і єдиний до цього моменту досвід пісочниці
в нашого малятка закінчився швидкісним поїданням і ще більш швидкісним
відтягуванням того ж таки малятка від
піску на безпечну відстань. Проте на
березі моря наше дівча вже порозумнішало,
чим неабияк здивувало своїх батьків.
І вже за кілька днів злазило з килимка
та, сидячи попою в піску (підгузок не знімали), щасливо гралося.
А мої
власні враження: море як природне явище,
безперечно, чудесна, просто казкова
річ! І все. На цьому крапка, більше сказати
нічого. Бо справжня моя любов — то гори,
ліси й озера, а не спекотний пляж із
колючим піском та абиякою довколишньою
“інфраструктурою”.
червень
2012, 10 місяців
Немає коментарів:
Дописати коментар