Сьогодні помандруєм — не знаємо самі
Де завтра заночуєм: чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га - чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га...
(Наші партизани)
Маршрут: Сокілець (перша зупинка; Вінницька обл.) - Буша - Лядова (кордон із Молдовою, табір) - Дністровська ГЕС — Новодністровськ - Галицький Скельний монастир - Комарів (місце Джонні, Лебедине озеро ) - Вороновиця (паромна переправа) - Брага (вид на Хотинську фортецю) - табір на Збручі - Кам'янець-Подільський - Сокілець (Хмельницька обл.) - Песець
Наша подорож чимось нагадувала нашу стару мандрівку по Україні 2010 року: блукання найгіршими дорогами у пошуках краєвидів, забутих і загублених пам’яток та просто пригод... І водночас ця подорож дуже відрізнялась: організована вона була не нами, а ще більш підірваними любителями пригод з Allroad — клубу всешляхового туризму, про що красномовно свідчила назва туру — «Повний Песець-5”! Отож блукали ми набагато гіршими дорогами у пошуках ще забутіших пам’яток і ще прекрасніших краєвидів, захованих (як сказав котрийсь із учасників клубу) від пересічних і, на жаль, часто некультурних людей, цими самими дорогами, ніби високими мурами!
Відтак, це був погляд на справжню Україну, з її глибини, з самого серця, і що мені особливо сподобалося, занурившись у це її серце, ми взяли на себе зобов’язання поводитися відповідно: не псувати чисту й незіпсуту людиною природу, не залишати навіть дрібних папірчиків і недопалок.
…Подорож тривала десять днів: у спеці, пилюці, вистрибуючи на ямах, вибоїнах, каміняччі... А на ніч — табір, каша в казанку, вогнище, гра на дримбі, співи (з нас виявилося кілька музикантів, а хто не вмів, той пив ;). Знаходили красиве місце — і влаштовували одно-дводенний відпочинок. За десять днів здружилися, наче велика сім’я. Та й машини наші виглядали, наче сім’я :)
Мені, мов дитині, подобалося, що їдемо в колоні, і кожен перехожий (особливо хлопчаки по селам) завертають голови на нас. В основному їхало 4 машини, але перші дні 5. Основний склад — 14 чоловік, максимально — 20, двоє дітей і дві собаки. Потім дехто роз’їхався, бо не могли залишитися через інші плани. І то, розказують, чи не найменша кількість народу. Мабуть, завдяки цьому й виникло якесь особливе відчуття згуртованості.
Інша річ, яка сподобалася — так це спільність інтересів: нас цікавили дуже схожі речі старі руїни, забуті-загублені села, якісь древні, ще язичеських часів пам’ятки...
Отож, тепер по-порядку:
День 1, середа, 1 травня. Гей-гу, гей-га!
Плутаний, виснажливий, але щасливий, бо не мені треба було водити машину. У цей день увесь склад нашого екіпажу (а для нас це був перший «Повний Песець»!) дружно зрозумів суть назви туру і назви клубу: маршрут ретельно обирався, щоб якнайточніше відповідати тим назвам, а якщо щось виходило не так і ми опинялися на відносно гарній трасі, котру неважко було віднайти на карті, то в діло вмішувався щасливий випадок — і становище виправлялося! Таким мені запам'ятався цей день. Зупинки робили в Сокільці (Вінницька обл.) і ще десь, годі вже згадати де. Сокільців в Україні, я собі відкрила, понатицяно на карті, наче Калинівок: ми були аж у двох і обидва вони відповідають своїм назвам. Побачивши чудесного хижого птаха, чудесне озеро з острівками і скелястою кручею, я зрозуміла, що вже саме повітря лоскоче мені ніздрі й дурманить голову, а це ще була цивілізація, досяжна для будь-якого авто...
Надвечір приїхали до Буші, де розбили наш перший табір у дивовижно затишному місці на березі річки Бушанки, в улоговинці під невеличкими кам’янистими кручами, котра (виявилося пізніше) була рідним домом для місцевих гадюк.
День 2, четвер, 2 травня. Потрійне вінчання у Скельному храмі
Цього дня ми справили аж цілих три вінчання у місцевому храмі. Ритуал відбувався за давньоруською традицією, яку допомогла відтворити дивовижна атмосфера храму — усе навколо дихало й випромінювало дух язичеської давнини: не лише в образах древнього рельєфу й написів, а й у запахах, звуках... В якому ще храмі замість мозаїк можна побачити Світове Дерево з Богинею-Матір’ю та Оленем на стіні, а замість фресок — чудернацький рослинний орнамент із живої папороті та мохового килиму!
Саме село Буша заслуговує окремої розповіді як дивом вціліле осердя дохристиянської культури і... просто, культури людської. Починаючи від найзвичайніших речей — поставлених усюди смітників, чистих вулиць, акуратних будинків — і закінчуючи дивовижним творчим підходом тамтешніх мешканців буквально до всього. Ми ходили селом і не втомлювалися дивуватися людям, яких «проперло» довбати з каменю дивовижної краси скульптури на кшталт язичеських ідолів тільки тому, що їхнє рідне село — це історико-культурний заповідник і довкола нього багато каміння.
Цих людей «проперло» будувати навіть кам’яні мури замість парканів за старовинною безцементною методою. До цього всього вони ще й взялися за будівництво млина у центрі села. Напевно, просто так. Для краси. Втім, майстрів запрошують з усієї України — і в результаті кожна скульптура стає витвором мистецтва з неповторним авторським стилем.
Серед статуй не лише язичницькі ідоли та трипільські берегині й орнаментика, а й цілком авторські гротескні тварини й різного роду химери.
Деякі з них настільки передають дух давнини, ніби й справді були створені художником епохи неоліту; інші — досить сучасні деталізовані зображення на козацьку чи яку іншу тематику.
Багато скульптур видовбані так, що майже не порушилася первісна форма каменів: вони тут і там ховаються у травах і диких квітах і так органічно вписані в середовище, що складається враження, ніби їхнім автором є сама природа.
Усі ці витвори людської уяви хотілося запам’ятати, задокументувати на фото, аби мати змогу передивлятися їх і надихатися ними увесь наступний рік — до нової подорожі :).
...А коли ми зустріли гарненького білого лебедя та інші скульптурки, вигадливо вирізані з... автошин на подвір’ї дитсадка — це вже було, наче контрольний вистріл у чоло... Це все неймовірно йшло всупереч з подібними маленькими селами (в числі яких також культурні заповідники), що їх я звикла бачити повсюди — вимираючими й депресивними.
День 3, середа, 3 травня. Ой на річці хусти прала...
Цього дня ми виїхали з Буші, зупинившись на в’їзді до села біля статуї Перуна і красиво оздобленого язичницькою символікою однойменного джерела.
І по тому вирушили до Лядової через Могилів-Подільський. І знову наш маршрут керувався правилом: «водить, як чорти носять»; власне, це є головною умовою відкриття забутих і загублених, але надзвичайно цікавих місць. Отож, зараз мені вже не видається можливим відродити у пам’яті детальний маршрут; одне тільки знаю, що він дотикався берега Дністра, з іншого боку якого вже маячила Молдова, а ліворуч височів видовбаний у скелях монастир (Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир).
А далі їхали через село Лядова, прямісінько по вже уславленій вулиці Сухій, котра являла собою не що інше, як річку! Згодом поспитали у місцевих жителів — чи існує пов’язана з вулицею історія чи легенда, чому ж вона називається Сухою, на що мешканець відрубав: «А тому що вона мокра!».
Сонце розпочало свій рух до заходу — і от ми вже лаштуємо табір. Він розташувався цього разу на березі живописної гірської річечки, з одного боку якої був ліс, а з іншого здіймалися гори з піщаними та скелястими кручами.
З прямовисних кам’яних стін де-не-де випиналася папороть, що її я зустрічала тільки у визначниках на фото.
Вода в річечці була крижана й чиста-чиста: ми на ній і чаї пили, збираючи м’яту понад бережком — просто під ногами! А я затіяла прання і таки випрала одяг від старих трав’яних плям у проточній м’якій воді без мила й порошку.
День 4, середа, 4 травня. Офроад-маслобійки
Виїхали з Лядової і, минаючи знову Кам’янець-Подільський, а також Дністровську ГЕС у Новодністровську, заїхали до Галицького Скельного монастиря, особисто для мене примітного своїм місцем розташування — у скелях на прямовисних дністровських кручах.
Із тих круч видно чудовий пейзаж Дністра та довколишніх лісів.
А проте ще живописніша частина Дністра нас чекала попереду — то була заквітчана квітами й духмяними травами лука на вершині високого урвища, з якого відкривався далекосяжний вид на Дністер з його зміястими вигинами, затоками й крихітними сільцями-хатиночками.
Це дивовижне місце, в якому мені хотілося розпростерти руки-крила й літати, ніби птаха (у зворотному від урвищ напрямі) має неформальну назву «Місце Джонні» — за іменем його першовідкривача.
Описане місце знаходиться біля села Комарів; поряд із ним же розташувалося озеро Лебедине, де ми вирішили зупинитися на ночівлю. І тут на нас чекала несподіванка! Днем раніше, у Лядовій, місцеві жителі запропонували нам купити парного молока й вершків, що тут же на місці були зроблені сепаратором із того ж молока. Напившись досита молочка, а також наївшись домашньої ковбаски й перепічок, що їх нам дали «на здачу» щедрі селяни, ми залишили вершки на завтра у автохолодильнику. А наступного дня чудова комбінація з позашляховиків і відповідних доріг створила нехитре диво — літрову банку масла!
День 5-6, середа, 5-6 травня. На річці Збруч
Цього дня на нас чекала нова пригода — паромна переправа на інший берег Дністра (у Вороновиці). Від сьогодні й надалі ми знову подорожуємо лівим берегом ріки. Пробігли Кам’янець-Подільський (він ще на нас чекає) і зупинилися біля Браги помилуватися класичним листівковим видом на Хотинську фортецю з іншого боку Дністра.
Проте, заґартувавши свою душу фортецями, я відмітила про себе, що ящірки в цьому місці мають розміри кабана і ними кишать усі довколишні трави; відтак, решту часу довелося витратити на дослідження їхніх звичок (зокрема, звички втікати при спробі вилову).
Надвечір ми опинилися у черговому райському куточку — на березі бистроводної річки Збруч (село Жванець). Духмяна галявинка з густим килимом прохолодних і м’яких трав, на яких божественним пензликом був намальований килим із фіалок і стокроток — то була ніби квітчаста постіль після спекотного дня й запилених доріг; і я плюхнулася туди, як у перину...
Відпочивши, подалися розвідувати місцеві околиці; на це був іще цілий наступний день, проте водоспад дочекався нас уже сьогодні. Як приємно було вмиватися його крижаною водою, стоячи на каменях і здригаючись від бризок. А якщо бризки набридали й мокнути з голови до ніг не хотілося, то можна спуститися нижче і, зануривши ноги в мул, умитися з більшим комфортом. Проте довго захоплюватися не доводилося, бо мул у тому місці доволі грузький і ноги все глибше й глибше занурюються під воду...
Наступного дня я влаштувала собі похід за краєвидами понад річкою, довгенький, з виснажливим підйомом угору, але вартий витрачених сил!
А перед цим здійснили невелику розвідку по руїнам старих будівель, що залишилися, як дехто казав, від колишнього піонерського табору. Втім, руїн ми знайшли мало і найцікавішим відкриттям виявилося джерельце, з якого тече водоспад.
До всього варто додати, до вода на ріці справді швидка і ми навіть спершу прив’язали до дерева канат, з яким ходили купатися. Проте вже наступного дня острах підупав і я вирішила перевірити на собі швидкість течії. Вода не збивала з ніг і дозволяла вийти на берег за першим бажанням, тільки от робити там було нічого — всі береги суцільно заросли хащами з чагарнику. Отож я почекала, допоки бистрина віднесла мене до кращого бережку, звідкіль довелося поверталася чи не вдесятеро довше... Таким був той шмат ріки — біля водоспаду; який же характер ріки в інших місцях та в інший час залишилося невідомо, але цілком імовірно, що плавати в ній не завжди варто.
День 7-9, середа, 7-9 травня. Сокілець і мертве село
Ось ми нарешті потинялися в Кам’янці, полінувавшись іти до фортеці (вабила природа!) і знову опинилися в диких місцях на ґрунтівці, що вела нас жахливими викрутасами, але вабила дивовижними пейзажами за вікном. Це були околиці Сокільця.
Зупинилися на березі річки Ушиці, під оманливо невисокою та положистою горою з каменями-валунами. Тут, у долині річки Ушиці, не було мобільного зв’язку — і нічого не заважало відпочинкові. На схилах гори густим килимом квітнуть суниці, а на вершині відкривається краєвид на всю долину.
Історія села дивовижна. Довколишні місця знані своїми руїнами оборонних мурів, костьолу та інших споруд — свідками давньої історії міста. І хто-зна, чи залишилися би ці пам’ятки, аби не помилка інженерів: при будівництві Новодністровської ГЕС село підпадало під затоплення (як сталося, наприклад, з Бакотою, Калюсом та іншими давньоруськими містами, а на той час селами). Мешканці були терміново переселені, а проте рівень підйому води виявився нижчим, ніж було розраховано. Завдяки цій помилці і збереглася історична частина села. Збереглося тут і старовинне кладовище із кам’яними хрестами: нині воно знаходиться в лісі. Блукаючи тим лісом, що суцільно заріс барвінковим килимом (його традиційно саджали на могилах, аби ті не заростали бур’янами) раз-по-раз зустрічаєш людські кістки у спустошених склепах, знаходиш порожнини під землею, що з літами перетворюються на пастки...
Підземні ходи — то інша визначна риса Сокільця. Частково завалені, вони то тут, то там глибочіють чорними дірами: довжина їхня залишається недослідженою до кінця через завали; відомо лише, що особливості підземної архітектури дозволяють припускати вік підземель не пізніший, ніж перша половина I тис. н. е.
День 10, середа, 10 травня. Ласкаво просимо в Песець!
Сокілець був нашим останнім місцем, де ми мали довгу зупинку. А на десятий день завітали до села Песець, що прославилося серед членів клубу своєю назвою. Якось то, розказують, їхали та їхали ми, блукали й блукали, і вже зовсім заблукали — не знаємо, що його далі робити. Аж тут гоп: «Ласкаво просимо в Песець!».
І все стало ясно й зрозуміло.
Відтоді й повелися ці подорожі... Як назвеш кораблик, так він і попливе :).
