Мандрівка по Волині та Поліссю. Частина 2. Історична

Ця частина суттєво менша, бо ще під час першої подорожі я наситилася фортецями (або їхніми руїнами) — і мене охопив природознавчий настрій.

...Наша перша зупинка була зовсім скромною — в маленькому селі Дениші Житомирської області, де знаходяться руїни палацу (одного з багатьох палаців!) цукрозаводчика Терещенко. Палац був збудований у XIX столітті, і тим не менш від нього вже мало що залишилося:

До Острозького замку також навідалися перебігом — ми поспішали, екскурсій не замовляли, а місцевого сторожа (як минулого разу), котрий би чемно розповів нам історію замість виганяти туристів, що приперлися невчас, тепер не виявилося;). Із фото лише «Вежа Мурована» — кругла вежа Острозького замку (ХІІІ ст.):

Проте Кременецька фортеця (XII ст.) — це, як би назвали схильні до містики люди, місце з дивовижною енергетикою. Для мене це просто місце, яке надихає та розбурхує уяву. Скільки там не буваєш — опиняєшся ніби вперше. І бачиш те саме вже під іншим кутом зору:

Мені дуже сподобалися квіти, що ростуть просто з каменів:

І знову ми повернулися в Тараканівський форт (XVIII ст.). Минулий похід підземними коридорами форту став цілою пригодою для нас. Отож на цей раз ми заздалегідь, ще з дому, потурбувалися про екскурсовода. Як виявилося по тому, зараз у цьому практично відпала потреба — за три роки форт став досить відвідуваним туристами місцем, і знавці таємних ходів чергують прямісінько попід стінами :). Іти туди самому справді небезпечно — про це натякають не тільки оповіді екскурсоводів про загиблих та покалічених, а й табличка на одному зі входів, на котрій було написане ім’я, рік народження, знак запитання під роком смерті і припис на кшталт: «Чекаємо й надіємося». Річ у тому, що форт будувався як військова (передусім оборонна) споруда, внаслідок чого там повсякчас трапляються підступні коридори, у яких зненацька зникає підлога одразу за крутим поворотом та інші подібні речі. А якщо до цього додати напівзруйновані стіни та стелі внаслідок вибухів і дії часу... Як би там не було, деякі підземелля за три роки «стали» аварійними та зачиненими для відвідувачів; кожному ясно, що за три роки вони стати такими не встигли би — ймовірно, досвід робить людей обачнішими...

Виглад форту з вулиці:

Чорний тунель в нікуди...

Підземний колодязь знаходиться на найнижчому поверсі, а глибина його самого не з’ясовується за допомогою ліхтариків. Діаметр колодязя — близько 3-4 метрів.

Зараз уже відбилися дві перші літери, але неважко здогадатися, як важко тут доводилося солдатам. Окрій власне військових дій їм доводилося мати справу з холодом та вогкістю. Вологість підземель та умови загалом виявилися непридатними навіть для будь-якого мирного застосування приміщень.

Загалом на стінам можна побачити багато цікавих графіті, датованих початком XX ст.

Замок Любарта в Луцьку (XIII—XIV ст.) найкраще виявляється на фото, ніж на словах. А ще краще там побувати, хто любить подібні речі. Особисто я обожнюю подібні коридори, котрими маневрую туди-сюди, уявляючи себе у старовинному місті...

Насамкінець ще згадаю «живий краєзнавчий музей» в Житомирській області, яким виявилося вимираюче село Семени. Порожні хати, порослі бур’янами, яблуні зі зламаними гілками від яблук, котрі нікому збирати... І гілки, котрі нікому підв’язати. Дивно, але в мене не виникло настрою — Скоріше якийсь спокій і зачудування — у подібних селах завмерла історія. А який це скарб для етнографів!

Поліська зрубна хата:

Колишня садиба:

Читати далі: Мандрівка по Волині та Поліссю. Частина 1. Природнича

Увесь фотоальбом у більшому розмірі

Мандрівка по Волині та Поліссю. Частина 1. Природнича

Иди, куда глаза глядят — каждый день все дальше и дальше —

и беспечно отдыхай у всех ручьев и всех очагов...

Беззаботно вставай с зарею и иди навстречу приключениям.

Пусть полдень застает тебя всякий раз у иного озера, а ночью пусть ты повсюду будешь дома.

Пусть грохочет гром; что из того, что он угрожает полям фермеров?

Тебе он говорит совсем другое. Укрывайся под сенью тучи, а они пусть бегут к телегам и навесам.

(Г. Д. Торо. «Уолден, или Жизнь в лесу»)

Таким вийшов настрій нашої подорожі — дикий і лісовий. Це була третя велика мандрівка красивими місцями України. Вже нема сенсу казати, якою вона задумувалася (спершу це мали бути Карпати!). А потім ми вирішили повторити  мандрівку по Україні 2010 року, тілько трохи змістилися акценти з фортець на... ліси. Чергова наша втеча з міста була особисто для мене майже прощею святинями україни — лісами та луками, до яких ми ставилися в підповідною повагою (не псувати, не смітити — це буденна річ). Не цуралися ми й історичник об’єктів, але природознавча складова особисто для мене вийшла цього разу на перше місце, отож я вирішила навіть розділити весь опис на дві великі і різні за духом частини.

Географічно поїздка охоплювала Волинь і Полісся; побували в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Волинській областях із заїздом на Хмельницьку і, ясна річ, не могли оминути рідну Київську область.

Маршрут: Дениші (руїни палацу Терещенків, Житомир. обл.) - табір під Любарем на берегах р. Случ (Мала Деревичка, Житомир. обл.) - Нова Чортория (Житомир. обл.) - Острог (Острозька фортеця, Рівнен. обл.) - с. Антонівці (криївка-музей УПА, Тернопіл обл)  - табір біля с. Стіжок (заповідник «Кременецькі гори», Тернопіл. обл) - Кременець (Кременецька фотеця, Тернопіл. обл.) - Тараканів (Тараканівський форт, Рівнен. обл.) - табір у Луцьку на березі озера (Луцький замок, волин. обл.) - табір біля с. Згорани (Велике Згонанське озеро, біля Шацького національного заповідника) - табір у Камінному селі (Житомир. обл., біля села Рудня-Замисловецька) - ночівля в поліській хаті с. Семени (Житомир. обл).

Їхали скромно — двома позашляховиками (ще досвід 2011 року показав, що деякі старовинні бруківки та цілинні луки з високим різнотрав’ям є стресом для звичайної легкової автівки, якою була Славута).

 Перші враження моєї міської зголоднілої до хащів і диких звірів душі почалися ще в Житомирській області, під час годинної зупинки просто на трасі, де ми мали зачекати на наших супутників. Варто від’їхати всього на якусь сотню кілометрів від Києва (скоріше за все, і сотні не треба!), аби натрапити на справжні нетрі в лісовій смузі піж полями, де доводиться пробиратися, наче ведмідь, з тріском проламуючи сухий хмиз. А поряд, у полі, пролітали над головою круки — незвично було мені бачити їхній політ настільки низько. Їх було ціле сімейство; нелякані ніким, вони поводили себе, наче пани Житомирської траси, сповнюючи повітря своїм низьким характерним голосом.

Перша наша ночівля видалася на березі ручки Случ, десь біля с. Мала деревичка. Змійкувата в тому місці річечка (настільки вона різна в різних місцях!) утворила півострів зі своєю маленькою екосистемою — надзвичайно високими травами, вище людського зросту; здається, то була осока. У воді час від часу булькало щось масивне, один із нас побачив якогось водяного ссавця (я не запам’ятала кого, на жаль), а своєрідною родзинкою місцевості були велетенські двостулкові мушлі (річокві скойки), які нерідко траплялися на берегах у розмірі двадцяти сантиметрів. Але це був ще самий початок...

Національний природний парк «Кременцькі гори»

Ще коли ми тільки під’їжджали до с. Антонівці, в якому домовилися про екскурсію по музейчику УПА (про це в другому розділі), на звичайній собі карті автошляхів України я запримітила, що музейчик той знаходиться в межах заповідника. Нам пощастило мати в ролі супровідниці місцеву жительку, котра позайомила нас із чарівними куточками для ночівлі:

Флора тієї місцевості дуже багата і гарна: лука потопає в духняному різноманітті польових квітів і трав:

 

 

Зарості золотарника:

Бруслина бородавчаста (бересклет). Весь її зовнішній вигляд натякає — отруйна ягідка.

Як мовить інформаційний плакат заповідника, в ньому мешкає багато представників фауни: дикі олені, косулі, кабани, борсуки, тхори, зайці-русаки та безліч дрібніших тваринок, але щоб зустріти бодай когось із них, потрібен нас, терпіння... або неабияке везіння!

Ось які велетенські слимаки сидять біля джерела у тамтешньому лісі!

Сам же ліс має дуже пагористий рельєф (все-таки Кременецькі гори) з височенькими ярами, які де-не-де поросли моховими килимами:

Повсякчас зустрічаються погризені кимось дерева:

Згоранське озеро біля Шацького національного заповідника

Води Згоранського озера прозорі, дно чисте та мілке — просто мрія батьків малих дітлахів! Але з погодою нам не пощастило, тож купатися й ловити рибу майже не довелося; натомість розвідували довколишні зарості ялівця та ожини.

 

Ожина ця — не звична сиза (дрібна та кисла), а солодка і велика; місцеві тазви цього виду ожини, які я чула: ведмежина, веприна. Мені подобалося починати свій ранок зі збирання цієї ягідки, а потім приправляти нею вівсянку на згущеному молоці. Шедевр польової кухні (хто любить шашлик, мене не зрозуміє ;).

 

Але найбільшим відкриттям для мене був ліс! Минулого разу під час відпочинку на Згоранському озері була дика спека, тож ліс ми пробігли нашвидку. І так і не дізналися, скільки там у сезон чорниці ;).

Сосновий, місцями сосново-дубовий ліс біля Згоранського озера — вологий, з густою моховою периною, з ожинами-вепринами, брусницями та великими заростями чорниці (які, щоправда, вже відійшли).  

Майже всюди земля цього казкового лісу вкрита різними видами моху, серед яких сфагнуми (народні назви — торф'яний мох, білий мох):

Політрихуми (зозулин льон):

А також інші мені незнайомі прекрасні мохи:

Загалом у Шацькому парку налічується 110 видів мохоподібних, а ми, як-не-як, у його околицях. Зеленомохові та чорницеві ліси, як пізніше я з’ясувала, є рідкісними рослинними угрупуваннями, занесеними до Зеленої книги України.  

На території парку є багато боліт. Береги нашого озера поросли очеретом і осокою, тож не дивно, що ступаючи по висохлій багнюці понад берегом у заростях очерету, моя нога несподівано опинялася майже по коліна у воді. Тим більш незвичайно, що посеред «сухого» мохового лісу нам трапилося болітце. Ніхто туди не ступав ногами — можливо там і не було води, — але весь вигляд місцини настільки різнився з тим, що було два кроки назад, що не хотілося навіть порушувати спокій цього місця. Це було далеченько від дороги (найцікавіше починається далеко від неї!), тож подумалося, що в саме таких місцях мешкають лісовики та мавки...

А ось і їхня хатка :)

А тут суто болотяий мешканець — багно болотяне (багульник), який я побачила вперше:

 

Не впевнена, чи цей вид, але загалом деякі плауни занесені до Червоної Книги України. Як би там не було, досить рідкісна рослинка:

І наприкінці ще кілька дійових осіб лісу. Бузкові китиці вересу. Він не росте в нетрях, а тільки на сонячних прогалинах:

Суто лісовий вид хвощу, що так і називається «хвощ лісовий»:

 

Ягель, що відоміший під назвою оленячий мох, хоч насправді є не мохом, а лишайником:

І який же ліс без грибів? На фото по черзі: дощовик несправжній, сироїжка та моховик (щоправдв, я не грибник, тож могла щось і наплутати):

 

Урочище «Камінне село»

Після відвіданих лісів мене вже мало що могло схвилювати. Дивовижна геологічна пам’ятка — скупчення великих валунів серед абсолютно рівнинного лісу — виправила цю ситуацію :). 

*   *   *

А насамкінець — кілька фото з лісу біля с. Семени, де ми збирали ліщину, а потім трохи заблукали, бо повсяк час наш маршрут змінювала хитра і всюдисуща змійкувата річечка (достатньо глибока, щоб відкинути думку про брід!).

Це не кінець лісу, це самі його нетрі. Болото...

P.S. Ліс найкрасивіший там, де в ньому заблукав ;)

Загалом, подібна подорож настільки мене струснула, що пробудила бажання їздити їздити заповідними частинами України і вивчати представників нашої флори та фауни, аби в разі рідкісної знахідки чи зустрічі не лупати очима — ой, а хто то був?

Читати далі: Мандрівка по Волині та Поліссю. Частина 2. Історична

Увесь фотоальбом у більшому розмірі