Мандрівка Західною Україною. День восьмий

Попідводилися десь годині о шостій, бо на цей день планувався скажений марафон більш як на 250 кілометрів. Бігенько проминули Володимир-Волинський, за ним — Зимне та СвятогірськийУспенський монастир (ХV ст.), ми дісталися до Нового Загорова, де на нас чекали руїни Загорівського монастиря (XVIст.). 

Ось там я вже відривалася, роззявивши рота на улюблені руїни й трохи зі смутком дивлячись, як недовго лишилося цим руїнам жити: під арками стояти було небезпечно, бо цегла сипалася звідтіля прямо на очах! В цих стінах, між іншим, колись знімався кліп Тартака “Не кажучи нікому”.

Руїни монастиря в Новому Загорові (XVI ст.)

Наступна зупинка — Берестечко. Це місто, що мало для мене конотативний відтінок “волинськості” з її західно-українськоою романтикою, насправді виявилося захаращено-депреснячою совковою дірою... Втім, можливо, це лише перші враження, але других і третіх вражень за браком часу в нас уже не було :(. Із архітектурних пам’яток там був Свято-троїцький костел, що його звели поляки у XVII столітті на ознаменування своєї перемоги під Берестечком (нічого особливого, окрім того, що його зараз реставрують) та Мурований стовп — могила князя Олександра Пронського (XVI ст.) за містечком. Цей стовп розташувався прямо посеред картопляного поля, і я все уявляла, як баби, сапаючи бульби, у шанобливому трепеті поглядають на цю пам’ятку ;-). Пообідали у “стилізованій” під радянські часи (дуже натурально, між іншим!) забігайлівці, що мала кручену назву якоїсь страви, яку я не запам’ятала.

Мурований стовп. Усипальниця князя О. Пронського (1631 р.). Берестечко

Далі 20 кілометрів бруківки, і спеки, і втоми... Ось нарешті Тараканів. У ньому довго шукали Тараканівський форт (кін. XVIII ст.). Різні люди показували нам різні дороги, так що ми блукали в різних напрямах, виїхали на страхітливе бездоріжжя, і, змучені подорожжю, вже хотіли повертатися (втім, мене настільки розлютила збайдужіння інших, що я готова була хоч кілометри пішки крокувати!) — аж виїхали на більш-меншу дорогу. Там, за кладовищем, вже у лісі, зустрівся нам якийсь чоловік, й ми запитали про дорогу. А той відповів — ось тут форт, зовсім поруч, я можу провести...

Тараканівський форт (XVIII ст.)

І ми погодилися. А чоловік тим часом заговорив про ліхтарики та зручне взуття, в яке бажано перевзутися, позаяк усередині дуже слизько. І попередив про борщовик, таку собі отруйну рослину, якої повно в тамтешніх місцях обабіч стежин. Жалить вона гірше кропиви й викликає здоровенні опіки-пухирі, від яких підіймається температура,

починається лихоманка, з’являються виразки, а за гірших обставин — настає смерть... Попередив і про вужів, яких повно повзає у підземеллі, особливо в морзі. Про павуків не попереджав, і даремно, бо їх там кишіло дуже густо...

Проте мене обійняла якась незрозуміла апатія... Хто він, звідкіля з’явився на дорозі в цій глухій місцині, куди йшов, де у нього взявся раптом здоровенний ліхтарик і чому він захотів нас не лише провести, а й завести у самий форт, до підземель, що виявилися неймовірно глибочезними й плутаними?.. Тим паче, що ніхто його про це не просив... Може він екскурсовод? Так звідкіля раптом?!! А може заведе нас, дурних туристів з якогось там Києва бозна куди глибоко й далеко по лабіринтам і... бац... і хто нас шукатиме, і коли знайде?.. А може там чатують на нас його підручники... А може...

Тараканівський форт (XVIII ст.). Підземні склепінння, склепіння...

Власне, тоді мені було якось так байдуже й гарно. Який там страх! Подумалося навіть — хіба ж не чудово померти в такому прекрасному місці? А моя арахнофобія — дуже сильний страх павуків — на якийсь час геть зовсім зникла! Боялася лише братова дружина — вона геть запанікувала й поривалася вийти кожного разу, як тільки бачила проблиск денного світла в кінці чорного коридору. Але за наступним коридором ішов інший, і ми, і я з повним збайдужінням, що змішалося з неймовірним захопленням, поринали в морок підземелля все глибше й глибше...Вниз... галереї, сходи, арки, ще сходи, коридори — вони розгалужувалися, множилися, ділилися на кімнати... Знову сходи. Геть втратили орієнтацію, не розуміли напряму й не відчували глибини... Яка тут глибина, питаю. Вісім метрів. Але це ще не кінець! Далі глибше. Знову коридори, колодязь. А там ось не одна людина зламала собі хребет чи вивернула ноги, не знаючи всіх таємниць ходів... А там колишні пастки воєнних часів, куди з висоти падали люди й наштрикалися на вістря... А там — морг...

Тараканівський форт (XVIII ст.). Підземелля... Все вниз і вниз...

Вогкість усюди — в повітрі, на стінах, мокрих і слизьких. Підлога, волога і вкрита тонким шаром мулу, кілька разів хотіла висковзнути з-під моїх ніг... Прохолода. Ба навіть холод, що проймав аж до сирот на руках і спині. На вулиці 40°С, а тут близько десяти... Скрізь протяги... В тиші чути звуки поодиноких крапель, що відлунням відбивалися далі й далі... Павуки, великі й товсті або ще більші, але худі, розсілися на стінах, стелі... усюди.

Такі павучища водяться у підземеллях Тараканівського форту (та ще багато інших, та ще вужі й інша нечисть)

Не знаю, скільки ми блукали там, здалося, що з годину — і ось нарешті сонечко, світло і розпечений вітерець! На горі побачили чийсь велосипед. І дідок неподалік щось кричить. Я спершу не почула, що саме, а вже потім зрозуміла — то він, побачивши порожню машину і здогадуючись, що хтось пішов до форту, подався на пошуки! Стало втішно, що в найгіршому разі нас принаймні би шукали...

... Чоловік виявився і справді екскурсоводом (хоча як він там з’явився, куди й звідкіля йшов — я так і не зрозуміла). Отож, ми попрощалися з ним і з дідком, подякували за все та й поїхали далі.

На тому день не закінчувався. Але здавалося, що вже нічого не зможе затьмарити враження від тараканівського форту. Поїхали до Кременця, де збиралися заночувати в готелі “Рутенія”. А як поселилися — поїхали дивитися місто. І геть розгубилися, забувши заради чого такого цікавого ми власне сюди приїхали. Ще досі маячили перед очима підземелля форту з павуками, тому довелося питати таксиста аби той що порадив... Таксист розгубився не менше нашого — он там ботсад, а там ще що... Аж тут я повернула голову назад і лише тепер побачила, що прямісінько над нами розташувалася чималенька гора, а на ній замок! Ботсад? Хе!

 Виявилося, що туди, на самий вершечок, є автомобільна дорога, і саме цей щасливий збіг обставин врятував нас від сімейної сварки, а то б інакше мені довелося залишити чоловіка десь у пивниці і самій пиляти до замку... За хвилину скажений водій-”гуцул” вже тряс нас по бруківці, виводячи викрутаси і заледве вписуючись у повороти, обабіч яких стриміло урвище! Ще й при цьому весь час тарабанячи по мобілці. 

Мури Кременецького замку і сам замок (XII ст)

Ми уже на горі. Замок (його руїни) виявилися для мене казковими. От що значить XII ст. Ось тут і розігралася моя пристрасть до каміння й кам’яних мурів: хотілося не просто сфотографувати, а задокументувати, зафіксувати кожну стіну, кожен камінчик, кожнісіньку рослинку на скелі, щоб нічого не випустити... А назад поверталися уже пішки, розглядаючи дуже вбогі, але на диво затишні будиночки на вузьких провулках з бруківкою. Ось так і закінчився день...

Кременець. Чудова текстура скель на горі Бона

Більше фотографій

Продовження...