Мандрівка Західною Україною. День тринадцятий

Загальний вигляд усієї Хотинської фортеці (XIII-XVIII ст.)

Ось коли ми, пожертвувавши бабусе-дідусиною компанією, вибралися до Кам’янця й Хотина, оскільки на той день прогнозувалося ясне сонечко. Погода й справді була чудова, що посприяло якісним кадрам, а хмарки-овечки начебто були кимось зверху замовлені, аби додати фортецям ще більшої казковості (хоча я була би рада й туманно-гнітючим пейзажам). Заради цих кадрів, відірвавшись од своєї компанії, я полізла на гору жалити голі ноги кропивою, і все це заради класичної Хотинської фортеці на тлі Дністра.

Кам’янецька фортеця зсередини

 Однією з найпримітніших речей у Хотинському замкові є підвал у Комендантському палаці (звичайно, дуже скромний після з тараканівських підземель), а у Кам’янецькій фортеці вразили товстелезні стіни й вузькі коридори в них із крутими сходами й бійницями; ось де можна було на якийсь час забутися й перенестися до іншого світу, уявивши себе... Власне, таким було моє прийняття.

Більше фотографій

Кінець

Мандрівка Західною Україною. День дев’ятий

Тернопільські вулиці в квітах

Ранок, горнятко кави... Захотілося з молочком — господар готелю побігав у його пошуках і навіть вибачився за незручності. Аж ніяково стало... Проте кава була чудова, і ранок гарний, й навіть суперечка мого чоловіка з готельником з приводу релігій-конфесій-патріархатів цікава. От лише ключі нахабно забрали з собою — аж сумління помучило...

Затишна вуличка Тернополя

Зупинилися в Тернополі надовго й безнадійно. Зустрілися там зі знайомими тернопільчанами, які водили й возили нас по місту всенькі пів дня, показуючи місцеві цікавинки. Тернопіль — файне місто, цей загальновизнаний факт залишається тільки підтвердити... Все акуратне й чисте, засаджене квітами, заповнене українською мовою й пам'ятниками як не Бандері, так якомусь іншому визначному українцеві. З назвами вулиць — та сама ситуація. А коли по обіді нас гарно нагодували у “Старому млині”, що декорований в стилі справжнього українського бароко, то любов до Тернополя ще більше зміцніла.

Заледве вибравшися звідтіля, поїхали ми в село до бабусі, але то вже були сімейні перипетії, що не заслуговують на детальний опис.

Ресторан «Старий млин» у стилі справжнього українського бароко (те, яке знаємо — несправжнє)

Більше фотографій

Продовження... 

Мандрівка Західною Україною. День восьмий

Попідводилися десь годині о шостій, бо на цей день планувався скажений марафон більш як на 250 кілометрів. Бігенько проминули Володимир-Волинський, за ним — Зимне та СвятогірськийУспенський монастир (ХV ст.), ми дісталися до Нового Загорова, де на нас чекали руїни Загорівського монастиря (XVIст.). 

Ось там я вже відривалася, роззявивши рота на улюблені руїни й трохи зі смутком дивлячись, як недовго лишилося цим руїнам жити: під арками стояти було небезпечно, бо цегла сипалася звідтіля прямо на очах! В цих стінах, між іншим, колись знімався кліп Тартака “Не кажучи нікому”.

Руїни монастиря в Новому Загорові (XVI ст.)

Наступна зупинка — Берестечко. Це місто, що мало для мене конотативний відтінок “волинськості” з її західно-українськоою романтикою, насправді виявилося захаращено-депреснячою совковою дірою... Втім, можливо, це лише перші враження, але других і третіх вражень за браком часу в нас уже не було :(. Із архітектурних пам’яток там був Свято-троїцький костел, що його звели поляки у XVII столітті на ознаменування своєї перемоги під Берестечком (нічого особливого, окрім того, що його зараз реставрують) та Мурований стовп — могила князя Олександра Пронського (XVI ст.) за містечком. Цей стовп розташувався прямо посеред картопляного поля, і я все уявляла, як баби, сапаючи бульби, у шанобливому трепеті поглядають на цю пам’ятку ;-). Пообідали у “стилізованій” під радянські часи (дуже натурально, між іншим!) забігайлівці, що мала кручену назву якоїсь страви, яку я не запам’ятала.

Мурований стовп. Усипальниця князя О. Пронського (1631 р.). Берестечко

Далі 20 кілометрів бруківки, і спеки, і втоми... Ось нарешті Тараканів. У ньому довго шукали Тараканівський форт (кін. XVIII ст.). Різні люди показували нам різні дороги, так що ми блукали в різних напрямах, виїхали на страхітливе бездоріжжя, і, змучені подорожжю, вже хотіли повертатися (втім, мене настільки розлютила збайдужіння інших, що я готова була хоч кілометри пішки крокувати!) — аж виїхали на більш-меншу дорогу. Там, за кладовищем, вже у лісі, зустрівся нам якийсь чоловік, й ми запитали про дорогу. А той відповів — ось тут форт, зовсім поруч, я можу провести...

Тараканівський форт (XVIII ст.)

І ми погодилися. А чоловік тим часом заговорив про ліхтарики та зручне взуття, в яке бажано перевзутися, позаяк усередині дуже слизько. І попередив про борщовик, таку собі отруйну рослину, якої повно в тамтешніх місцях обабіч стежин. Жалить вона гірше кропиви й викликає здоровенні опіки-пухирі, від яких підіймається температура,

починається лихоманка, з’являються виразки, а за гірших обставин — настає смерть... Попередив і про вужів, яких повно повзає у підземеллі, особливо в морзі. Про павуків не попереджав, і даремно, бо їх там кишіло дуже густо...

Проте мене обійняла якась незрозуміла апатія... Хто він, звідкіля з’явився на дорозі в цій глухій місцині, куди йшов, де у нього взявся раптом здоровенний ліхтарик і чому він захотів нас не лише провести, а й завести у самий форт, до підземель, що виявилися неймовірно глибочезними й плутаними?.. Тим паче, що ніхто його про це не просив... Може він екскурсовод? Так звідкіля раптом?!! А може заведе нас, дурних туристів з якогось там Києва бозна куди глибоко й далеко по лабіринтам і... бац... і хто нас шукатиме, і коли знайде?.. А може там чатують на нас його підручники... А може...

Тараканівський форт (XVIII ст.). Підземні склепінння, склепіння...

Власне, тоді мені було якось так байдуже й гарно. Який там страх! Подумалося навіть — хіба ж не чудово померти в такому прекрасному місці? А моя арахнофобія — дуже сильний страх павуків — на якийсь час геть зовсім зникла! Боялася лише братова дружина — вона геть запанікувала й поривалася вийти кожного разу, як тільки бачила проблиск денного світла в кінці чорного коридору. Але за наступним коридором ішов інший, і ми, і я з повним збайдужінням, що змішалося з неймовірним захопленням, поринали в морок підземелля все глибше й глибше...Вниз... галереї, сходи, арки, ще сходи, коридори — вони розгалужувалися, множилися, ділилися на кімнати... Знову сходи. Геть втратили орієнтацію, не розуміли напряму й не відчували глибини... Яка тут глибина, питаю. Вісім метрів. Але це ще не кінець! Далі глибше. Знову коридори, колодязь. А там ось не одна людина зламала собі хребет чи вивернула ноги, не знаючи всіх таємниць ходів... А там колишні пастки воєнних часів, куди з висоти падали люди й наштрикалися на вістря... А там — морг...

Тараканівський форт (XVIII ст.). Підземелля... Все вниз і вниз...

Вогкість усюди — в повітрі, на стінах, мокрих і слизьких. Підлога, волога і вкрита тонким шаром мулу, кілька разів хотіла висковзнути з-під моїх ніг... Прохолода. Ба навіть холод, що проймав аж до сирот на руках і спині. На вулиці 40°С, а тут близько десяти... Скрізь протяги... В тиші чути звуки поодиноких крапель, що відлунням відбивалися далі й далі... Павуки, великі й товсті або ще більші, але худі, розсілися на стінах, стелі... усюди.

Такі павучища водяться у підземеллях Тараканівського форту (та ще багато інших, та ще вужі й інша нечисть)

Не знаю, скільки ми блукали там, здалося, що з годину — і ось нарешті сонечко, світло і розпечений вітерець! На горі побачили чийсь велосипед. І дідок неподалік щось кричить. Я спершу не почула, що саме, а вже потім зрозуміла — то він, побачивши порожню машину і здогадуючись, що хтось пішов до форту, подався на пошуки! Стало втішно, що в найгіршому разі нас принаймні би шукали...

... Чоловік виявився і справді екскурсоводом (хоча як він там з’явився, куди й звідкіля йшов — я так і не зрозуміла). Отож, ми попрощалися з ним і з дідком, подякували за все та й поїхали далі.

На тому день не закінчувався. Але здавалося, що вже нічого не зможе затьмарити враження від тараканівського форту. Поїхали до Кременця, де збиралися заночувати в готелі “Рутенія”. А як поселилися — поїхали дивитися місто. І геть розгубилися, забувши заради чого такого цікавого ми власне сюди приїхали. Ще досі маячили перед очима підземелля форту з павуками, тому довелося питати таксиста аби той що порадив... Таксист розгубився не менше нашого — он там ботсад, а там ще що... Аж тут я повернула голову назад і лише тепер побачила, що прямісінько над нами розташувалася чималенька гора, а на ній замок! Ботсад? Хе!

 Виявилося, що туди, на самий вершечок, є автомобільна дорога, і саме цей щасливий збіг обставин врятував нас від сімейної сварки, а то б інакше мені довелося залишити чоловіка десь у пивниці і самій пиляти до замку... За хвилину скажений водій-”гуцул” вже тряс нас по бруківці, виводячи викрутаси і заледве вписуючись у повороти, обабіч яких стриміло урвище! Ще й при цьому весь час тарабанячи по мобілці. 

Мури Кременецького замку і сам замок (XII ст)

Ми уже на горі. Замок (його руїни) виявилися для мене казковими. От що значить XII ст. Ось тут і розігралася моя пристрасть до каміння й кам’яних мурів: хотілося не просто сфотографувати, а задокументувати, зафіксувати кожну стіну, кожен камінчик, кожнісіньку рослинку на скелі, щоб нічого не випустити... А назад поверталися уже пішки, розглядаючи дуже вбогі, але на диво затишні будиночки на вузьких провулках з бруківкою. Ось так і закінчився день...

Кременець. Чудова текстура скель на горі Бона

Більше фотографій

Продовження...

Мандрівка Західною Україною. День четвертий-сьомий

Скансен у Рокинях. Двокамерна курна хата зрубної конструкції з пуклітом (1875 р.)

Після Луцька подалися в Рокині, де на нас чекав чудовий скансен і  нудьгуючі  працівники. Напевно, через нудьгу та відсутність відвідувачів вони провели нам справжнісіньку екскурсію й навіть впустили до звичайної та до курної хати, а ще до каплиці та сарайчика-повітки. Та власне, заходили ми всюди, куди хотіли, розпитували, про все, що приходило в голову й почувалися неначе шанованими гостями у Рокинях. Скансен, звичайно ж, нагадує рідне Пирогово, лише менший та затишніший, а через те неначе ближчий. Не знаю, як там у свята й вихідні дні...

Трохи детальніше про хати: вони, як не дивно, поліського типу. Їх знайшлося в Рокинях всього дві. Курна — споруджена 1875 р за зрубною конструкцією. В плані — хата й сіни. Має курну піч (куранка, піч по-чорному), спеціальний освітлювальний пристрій «посвіт» (лучник, світак), пукліт (прибік, тепла комора), влаштований у сінях при чідьній стіні. Інша хата — вже багатша, з димоходом і ванькиром. Споруджена у 1902 році, але... повністю реконструйована після пожежі в 2002 році! Конструкція також зрубна. Це «класична» дводільна хата, що складається з житлового приміщення справа, комори зліва та сіней з чорним виходом на господарський двір. Піч і грубка розділяють хату на світлиню й затишний ванькир.  Також сподобалися тамтешні коти (також привітливі та ручні) і песик-сторож у буді...

Скансен у Рокинях. Та сама курна хата

По тому дорога наша йшла до Шацьких озер, а саме — до Великого Згоранського озера, на березі якого ми думали оселитися в наметах на кілька днів. По обіді таки приїхали на місце і... стали думати-чекати, а де ж підвох?.. Ну надто вже добре все складалося! І місцина чудова: з живописним чистим озером, порослим де-не-де очеретом, і береги з травичкою, а подалі — сосновий лісок із виструнчених рядочками сосен, декорований акуратно розкладеними шишками на посипаній голками землі. 

Велике Згоранське озеро у всій його красі.

У ліску — наметове містечко з привітливими відпочивальниками, що спершу допомогли нам виштовхати зав’язлу в піску машину, а по тому — подарували антуражні саморобні стільці й підказали, куди йти по воду. Вода, хоча й мотор тягнув електрику, певна річ, була безкоштовна. Ми, звиклі до всього, жартома-нежартома запитали хазяйку, але та тільки розсміялася й засоромила нас. Там виявилося й пиво, і бігати туди було зручно, бо недалеко. А тамтешнійй хлопчисько, — ймовірно, їхній син — наливав нам пиво по самі вінця і, єхидно посміхаючись, час од часу й собі попивав пивце...

Захід сонця на березі Великого Згоранського озера

Були й офіційні смітники, які-не-які туалети, приходили робітники й забирали сміття та пляшки... Дрова? Нема проблем! Осьдечки порубано й поскладано — беріть, хто хоче. Прям комунізм якийсь. Були й пампушки та пиріжки з чим хоч (можна зробити персональне замовлення), і свіже молоко... Ми вже думали — може там уночі хтось приходе й жере людей або заманює в хащі удень?.. Або, принаймні, прийдуть на завтра і скажуть: ану женіть нам по сто гривень за добу!

І таки прийшли, і таки сказали, тільки не сто гривень, а якісь копійки, ще й не знати за що скинули нам платню...

Велике Згоранське озеро і шматок нашого намету в ліску. Видно дим...

Мали ми наш персональний берег, обабіч оточений чагарниками ожини, і від того ще затишніший — неначе окремий готельний номер на природі. Було там у нас і дерево для тіні, і власний пляжик — аж ніяково стало, що ми його так нахабно захопили... Втім виявилося, що не нахабно, бо більшість відпочиальників ця місцина відлякувала вужами, що проповзали час від часу, полюючи за жирними жабами та мишами. Було там і безліч павуків які тільки й чатували, коли ж у протимоскітній сітці намету з’явиться щілина, щоб заповзти туди й полякати мене. Особливо гарними були величезні павуки-оси зі смугастим осиним візерунком на спинці...

Павук-оса на Великому Згоранському озері. Таких там на кожному кроці. І інших теж!

Один із них оселися на стежині до озера — і я кожного разу з ним віталася, проходячи повз (ось він на фотці). Час від часу пробігали берегом їжаки (маленькі й здоровенні), ящірки (сірі й барвисто-зелені), приходили в гості коти, в озері плавали дикі качки і водилося чималенько риби... У довколишніх чагарниках і лісах росло багато видів папороті (орляк звичайний, телиптеріс болотяний та ін.), прекрасні сосни, м’ягенькі мохи... Й знову павуки... Багато!

Такий от рай живої природи...

Озеро Свитязь

Пораювавши трохи, ми час від часу від’їздили: то до Свитязя подивитися озеро, то Шацьку за вугрями на юшку та печеню. Шкода тільки, що омріяні вугрі виявилися страшенно дорогими й неймовірно жирнючими...

Від’їхали остаточно, пробувши на озері три дні. Але це вже наступна частина...

Більше фотографій

Продовження...

Мандрівка Західною Україною. День третій

Зранку наш маршрут пролягав через Рівне. До того уявлення про Рівне я мала тільки з ілюстрованої книжки-фотоальбому, присвяченої Рівному й виданої в глибокі радянські часи. І от так сталося, що моє уявлення про місто не змінилося... Це пост-совецьке містечко троєщинського типу з будиночками-коробками. Можливо, ми щось і пропустили там цінне — не знаю. Нам більше спішилося  до Клевані.

У самій Клевані зустрілися зі знайомим, котрий ще на славутівському форумі обіцяв показати-розказати нам усе цікаве. От якраз дуже цікавою видалася клеванська їдальня  — а саме підійшов час обіду, — де ми ситно (дуже ситно!) і дешево (ну дуже дешево!) пообідали. Власне, сама їдальня на їдальню не схожа, а нагадує скоріше добротну забігайлівку чи навіть затишний провінційний ресторанчик: з масивними бордовими кріслами-диванами, таким-сяким оформленням, офіціянтами... Були б такими їдальні в Києві, ох...

По тому поїхали на мальовниче озеро Червона Калина. Якщо його переплисти, то можна опинитися на півострові: там не виявилося людей, і це дозволило мені уявити себе десь у віддаленому, неторканому цивілізацією, куточку землі... І замість пляжу — зелені трави з такими же зеленими жабами, густий очерт з пишними тугими качалками, кущі квітів...

Стіни замку в Клевані (1475). О, а це вже справжній замок!

Але головне не це. Головне було те, що біля Клевані планувалося знайти руїни справжнього замку (1475 р.). Шукаючи замок, спитали дорогу в якогось пересічного хлопця і він, ймовірно, пишаючися усим тим, люб’язно провів нас, куди треба, показав, куди йти далі й навіть розповів усе, що знав про довколишні місця. Хоч і знав небагато, але все-одно такі випадкові перехожі мене весь час приємно дивують і навіть зворушують... Руїни видалися схожими на замок лише ззовні  (по дорозі на гору) і подекуди всередині двору. Там же,  де чорнів закатаний асфальтом двір, маячили штукатурка, білі шибки з кватирками, глянсова плитка й подібні рудименти радянських часів — атмосферою давнини помилуватися не вдалося... Читала, що раніше в цьому місці був якийсь держзаклад — чи то санаторій для алкоголіків, чи що інше.

Справжнісінький віадук. Колись по цій дорозі текла вода

Зате величезний віадук, міст до замку, вже ніякі совецькі часи не змогли зачепити. А найцікавіше те, що ні час, ні вода (вона текла там колись) не змогли зачепити й тамешній цемент між цеглою: дивно було дивитися на вимиті водою цегини і цілу-неушкоджену штукатурку між нею! Ось так, подивувавшись колишнім умілим будівельникам і помилувавшись на масивну велич віадука, ми поїхали до Луцька, де мали заночувати...

Ночували у радянського типу готельчику, що називався “Світязь”. Він і в порівняння не йде з попереднім, проте з етнографічного боку (як пам’ятка радянської культури й архітектури) безперечно цікавий! А який там ресторан! Із бордовими  скатертинами на столах, серверуванням, сценою, танц-площадкою (я все уявляла дам у вечірніх платтях) і кавою... в джезві? Еспрессо-машина, певна річ, вбила би весь антураж.

Стара частина Луцька. Видніється костел Петра і Павла (1616 р.)

...Весь вечір ходили по старому місту, я стиха милувалася тамтешніми котами, затишними вуличками з вишуканими ліхтарями, ошатними соборами (Свято-Троїцький кафедральний), костелами (Петра і Павла, 1616 р.) і... О, готика! Яка велична і зловісна видалася на фоні вечірнього неба Лютеранська неоготична кірха! Сам замок, на жаль, уже був зачинений, тому довелося обмежитися лише зовнішнім спогляданням В’їзної вежі (XIII-XIV ст.).

Лютеранська неоготична кірха в Луцьку

 Більше фотографій

Продовження...

Мандрівка Західною Україною. День другий.

Величезний паровий млин біля ставу між Новою та Старою Чорториями (1870-ті рр)

Спершу поїхали в Нову, а потім у Стару Чорторию. Десь там між Новою та Старою Чорториями знаходиться величезний паровий млин (1870-ті рр.), а поряд із ним — мальовничий став. Млин більше нагадує багатоповерховий старовинний будинок, в якому крім ластівок давно вже ніхто не живе. З одного боку він геть відлякує своїм «ретро-індустріальним» виглядом, проте з протилежного боку — там, де ставок — він виявився доволі привабливим і навіть чимось зачарував мене.

Арковий мостик у парку Старої Чорториї

У Новій Чорториї ми зупинилися перепочити в парку. В глибині цього парку, якщо гарно пошукати (наперед про це знаючи!), можна побачити дуже гарненький арковий мостик. Він наче вийшов із затишних пейзажів художників ХІХ століття… Порослий травою цегляний місточок перекинувся через маленьку річечку, а в річечці тій водяться великі хвостаті жаби-головастики. Їх можна навіть спіймати, потримати в руках і помацати за хвоста. Шкода лише, що це сезонне явище :(.
По тому дісталися до Острога, де знайшли ресторанчик «Маестро» й пообідали так ситно, що мало не луснули (на щастя, місцеві ціни дозволяють таку розкіш). Часничанка (такий суп), кілька піц, пиво й навіть кава «по-королівськи» — так по-острозьки називається латте — змусили зрозуміти, що далі подорож продовжувати неможливо. І взагалі, найкраще в таку спеку — пірнути в прохолодний душ, змити дорожню пилюку й бебехнутися на ліжко.
Мов на замовлення, заклад виявився гостинним двором з чудовими готельними номерами-мансардами, дуже зручними й затишними. Щасливі з такого розвитку подій, ми вирішили тут же, в Острозі, й заночувати, а поки кімнати готуються — встигнути ще багато всього побачити.

Руїни замку в Новомалині. Обрис привида-лева у верхньому лівому кутку

Отож, далі поїхали в Новомалин, де поряд із озером розташувалися чудові замкові руїни (XIV-XV ст.; неоготична каплиця зведена пізніше — в XVІІ ст.). Там жили не привиди, а справжнісінькі коні. Принаймні, відсутність мотузки чи вуздечки дозволяла уявити їх справжніми господарями руїн: вони паслися на траві неподалік, а коли обридала спека, то заходили у прохолодні склепіння замку. Втім привиди там теж, напевно, є: мене навіть злякала спершу побита часом статуя голови лева на одній із руїн (див. фото). Злякала, коли я зрозуміла, що то ніяка не статуя… а просто гра світла й уламків цегли.
Повертаючись назад, поїхали купатися на озеро в Межирічі. Нам його радили як таке, що вимиває солі… Вимиває? Вибиває! Бурхливим водоспадом з кількаметрової висоти мостика боляче лупить по спині, шиї та рукам… Але що найдивовижніше — жодного синця ні в кого так і не було.

«Вежа Мурована» — кругла вежа Острозького замку (ХІІІ ст.). Вигляд з вулиці

В самому Острозі оглянули замок, а зокрема — мальовничу круглу вежу та моторошну стару дзвіницю, куди дозволив нам залізти люб’язний екскурсовод (і разом з тим сторож). Ще трошки потинялися містом, повечеряли у своєму заїзді й подалися спати…

Більше фотографій

Продовження... 

Мандрівка Західною Україною. День перший.

Цього року вдалося втілити в життя давно омріювану подорож по Україні. Подорож вийшла з етнографічно-архітектурним ухилом: особливо нас цікавили замки та костели, а надто — навівзабуті, невідреставровані і часто невідомі для більшості туристів руїни. Втім, не гребували й великими туристичними точками; не менш цікавили всілякі мальовничі села, річки та озера і, певна річ, зважили за свій обов’язок заїхати до бабусі. Географічно поїздка охоплювала Волинь і Поділля; всього об’їхали Київську, Житомирську, Рівненську, Волинську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області та краєчок Чернівецької.
До останніх днів я була так захоплена різними «неймовірно важливими справами», що мені мало вірилася наша поїздка, і лише за тиждень до неї я змусила себе відірватися від усих справ та ознайомитися з маршрутом. Тому, мабуть, і відчувала себе скоріше на екскурсії, хоч екскурсія ця й організовувалася близько півроку… Отож, лише починаючи усвідомлювати всю значимість майбутніх подій, ми з чоловіком прокинулися чи не о третій ранку та поїхали забирати мого брата з дружиною… І вирушили.

Ось тут повний фотоальбом.

Цього дня багато блукали. Наші блукання почалися відтоді, як ми з’їхали з траси на покручену дорогу, призначену лишень для тракторів і танків. Аби розрадити довгий шлях, десь тоді чи перед тим зустрівся нам по дорозі здоровенний орел (а може й сокіл чи ще щось); він велично розсівся на гілці і навіть не подумав сахнутися від нашої машини. Втім, ніхто того орла, окрім мене не бачив, відтак я схиляюся, що це був привид.

Руїни храму в Старій котельні (1786). Фасад

Поїздивши манівцями ще трохи (а той не трохи), ми зрештою дісталися до Старої Котельні, де розташувалися неймовірно мальовничі руїни барокового храму (1786) з червоної цегли. Сонце виявилося “на моєму боці”, тож на пам’ять лишилися яскраві фото. Хоча тамтешній чоловік спершу сполохав моє захоплення та побігеньки з фотоапаратом запитаннями на кшталт “що ми тут робимо, а для чого фотографуємо”. Власне, це виявився просто лиш цікавий будівельник; він привітливо запропонував зайти нам усередину. Там було біло, чисто і… готично. Принаймні, про готику нагадали мені бічні нефи та стрілчасті арки в інтер’єрі. По всьому тому стало зрозуміло, що ми востаннє бачили цей храм як руїну з червоної цегли, адже реставраційні роботи були вже майже завершені всередині й скоро мали перейти назовні…
Всенький день зупинялися біля придорожніх річок та озер. Особливо сподобалося перше озеро — таке чисте й прозоре рідко коли зустрічалося нам потім. Через це озеро, біля якого ми обідали, хоч і було живописнішим за перше, не викликало жодного бажання скупатися.
Куди нас повезли далі, я вже погано розуміла, тому й не запам’ятала дороги; знову багато плуталися, карта стала нерозбірливою, а настрій — байдужим. Зрештою, ми дісталися до палацу цукрових магнатів Терещенків, що нині монастир у селі Червоному. Там також були помітні реставраційні роботи, щоправда, егоїстично-практичного спрямування. Відтак, яскраво-білий пластик склопакетів не надто поєднувався з деревами на стінах і обрупленою штукатуркою…

Палац Терещенків у селі Червоному. Нині діючий жіночий монастир

Ще один палац Терещенків ми відвідали в селі Турчинівка — зараз він перетворився на ПТУ. По тому знайшли ще одне озеро коло шосе, кам’янисте й повне дітлахів.
Наприкінці дня зупинилися на ночівлю біля Любара на річці Случ. Місцина виявилася казкової краси: довкола зарослі травами поля, річка з берегами, порослими чагарником і травами…

Річка Случ у променях вечірнього сонця

Вона повертала вбік і стрімкою течією оминала півострів. Власне, стрімкість течії звіддаля зовсім не видко, і тому я, ігноруючи перестороги брата, чимдуж поспішаю випробувати її силу! Що ж… плаваю я гарно, та сили не вистачило: напевно, лише переляк допоміг виборсатися…

Сонце сідає... День перший минув

До вечора нечисленні селяни розійшлися і ми залишися в полі біля води самі-самісінькі… І ніде нікого… Напевно, за кілометр а то й більше… Поставили намети, стали лаштувати вечерю: кашу з м’ясом у казанку. Ніч була неймовірна — тепла вода, червоний місяць, багаття…

Продовження...