Зранку наш маршрут пролягав через Рівне. До того уявлення про Рівне я мала тільки з ілюстрованої книжки-фотоальбому, присвяченої Рівному й виданої в глибокі радянські часи. І от так сталося, що моє уявлення про місто не змінилося... Це пост-совецьке містечко троєщинського типу з будиночками-коробками. Можливо, ми щось і пропустили там цінне — не знаю. Нам більше спішилося до Клевані.
У самій Клевані зустрілися зі знайомим, котрий ще на славутівському форумі обіцяв показати-розказати нам усе цікаве. От якраз дуже цікавою видалася клеванська їдальня — а саме підійшов час обіду, — де ми ситно (дуже ситно!) і дешево (ну дуже дешево!) пообідали. Власне, сама їдальня на їдальню не схожа, а нагадує скоріше добротну забігайлівку чи навіть затишний провінційний ресторанчик: з масивними бордовими кріслами-диванами, таким-сяким оформленням, офіціянтами... Були б такими їдальні в Києві, ох...
По тому поїхали на мальовниче озеро Червона Калина. Якщо його переплисти, то можна опинитися на півострові: там не виявилося людей, і це дозволило мені уявити себе десь у віддаленому, неторканому цивілізацією, куточку землі... І замість пляжу — зелені трави з такими же зеленими жабами, густий очерт з пишними тугими качалками, кущі квітів...
 |
| Стіни замку в Клевані (1475). О, а це вже справжній замок! |
Але головне не це. Головне було те, що біля Клевані планувалося знайти руїни справжнього замку (1475 р.). Шукаючи замок, спитали дорогу в якогось пересічного хлопця і він, ймовірно, пишаючися усим тим, люб’язно провів нас, куди треба, показав, куди йти далі й навіть розповів усе, що знав про довколишні місця. Хоч і знав небагато, але все-одно такі випадкові перехожі мене весь час приємно дивують і навіть зворушують... Руїни видалися схожими на замок лише ззовні (по дорозі на гору) і подекуди всередині двору. Там же, де чорнів закатаний асфальтом двір, маячили штукатурка, білі шибки з кватирками, глянсова плитка й подібні рудименти радянських часів — атмосферою давнини помилуватися не вдалося... Читала, що раніше в цьому місці був якийсь держзаклад — чи то санаторій для алкоголіків, чи що інше.
 |
| Справжнісінький віадук. Колись по цій дорозі текла вода |
Зате величезний віадук, міст до замку, вже ніякі совецькі часи не змогли зачепити. А найцікавіше те, що ні час, ні вода (вона текла там колись) не змогли зачепити й тамешній цемент між цеглою: дивно було дивитися на вимиті водою цегини і цілу-неушкоджену штукатурку між нею! Ось так, подивувавшись колишнім умілим будівельникам і помилувавшись на масивну велич віадука, ми поїхали до Луцька, де мали заночувати...
Ночували у радянського типу готельчику, що називався “Світязь”. Він і в порівняння не йде з попереднім, проте з етнографічного боку (як пам’ятка радянської культури й архітектури) безперечно цікавий! А який там ресторан! Із бордовими скатертинами на столах, серверуванням, сценою, танц-площадкою (я все уявляла дам у вечірніх платтях) і кавою... в джезві? Еспрессо-машина, певна річ, вбила би весь антураж.
 |
| Стара частина Луцька. Видніється костел Петра і Павла (1616 р.) |
...Весь вечір ходили по старому місту, я стиха милувалася тамтешніми котами, затишними вуличками з вишуканими ліхтарями, ошатними соборами (Свято-Троїцький кафедральний), костелами (Петра і Павла, 1616 р.) і... О, готика! Яка велична і зловісна видалася на фоні вечірнього неба Лютеранська неоготична кірха! Сам замок, на жаль, уже був зачинений, тому довелося обмежитися лише зовнішнім спогляданням В’їзної вежі (XIII-XIV ст.).
 |
| Лютеранська неоготична кірха в Луцьку |
Немає коментарів:
Дописати коментар